Baby travel. Подорожі з дітьми, або Як не стати куркою - Ірена Ігорівна Карпа
1. Перша порада дівочкам від цинічної тьотьки: не економте на собі. Ну правда. Їжте й пийте те, чого душа просить, не робіть із себе жертву-біданочку. Хочеться вам у номер з джакузі – вперед, хай старається ваш коханий, бо ніколи не знаєш, коли всьому прийде кінець: і казочці, й поїздці, і стосункам, і життю.
Не зовсім оптимістично, певно, зате правдиво. Десь писалося ж у блондиночних журналах про те, що чим більше на тебе чоловік витрачає, тим більше по факту любить. Як інвестицію типу. А я, ідіотка, в це не вірила. В результаті отримала парадоксальне звинувачення в тому, що тринькала його гроші. Ну, всяке буває. Головне – лишитися чесною з самою собою. Наміри мої були чистими, почуття щирими, а ночування в наметі бажаним. Я взагалі рідко коли йду на компроміси з совістю.
Моєю вагітною фішкою було максимум руху. Кора в моєму животі підіймалася й до верхівки льодовика по стежечці, і гуляла альпійськими луками, і дерлася по скелях за два тижні до свого народження у Ліхтенштайні. Князівство це, звичайно, іграшкове. А от ціни на звичайні речі (капучіно по 5 євро) здалися трохи гротескними. Я вже й не пам’ятаю, чи був у Ліхтенштайні якийсь великий супермаркет – за їжею ми їздили через Швейцарію до Австрії, там було все більш-менш по-людськи. І спершу Машину-Білочку ще спиняли на всіх тих кордонах, а після енного разу перетину («Ой, ми каву не купили, треба вертатися!») вже махнули рукою і пускали просто так. До Ліхтенштайна, як і до Швейцарії, до речі, пускають із простою шенгенською візою, якщо ми, українці, не видаємося прикордоннику підозрілими.
Лікарня сподобалася мені: з вікон видно Альпи й князівський палац, на стінах – фотки зморщених новонароджених дітей як засіб психологічного захисту матері при першому погляді на свого нащадка: «Фух, моє не таке вже й страшне!»
І все було би добре – і пейзаж, і персонал, що частково говорив французькою, і супермаркет в Австрії, і навіть те, що тут надто цивілізовані гори з їх акуратно огородженими стежинками й ідеально чистими коровами – але ніде не було житла. Бомжацька карма нас догнала. Ми вже дві чи три ночі жили у кемпінгу, і моє біляве волосся почало відстоювати свої законні права: хочу в готель чи до апартаментів. І як на зло, тут сезон – всі готелі й шале зайняті. Куди ми тільки не дзвонили! А нам же треба мінімум на півтора місяці – два тижні до пологів і бодай місяць після. Найближчий доступний готель був по сто з лишнім євро в тому ж алхімічному австрійському містечку Фельдкірх, де й супермаркет. Помножте цю суму на сорок п’ять і прикиньте собі перспективу проживання з новонародженим немовлям у готелі, де немає ні власної кухні, ні толком де розвернутися, то стане сумно і страшно.
Ми спробували останню надію: якесь там шале в Ліхтенштайні просто під лижним підйомником за півтори тисячі на місяць. І тут, на підйомі явно крутішому за 60 градусів, тупо відмовилася їхати Машина-Білочка. Запихтіла, закоптила і сказала: «Ні, з мене досить. Валимо звідси. Щодня я ці підйоми-спуски-серпантини долати не збираюся».
Ну а я більше не збиралася ночувати в наметі. Живіт, знаєте, заважав спати на твердій землі – вже й спеціальна подушка для вагітних мало помагала. Тому, поставивши на прощання в паспорті сувенірний ліхтенштайнський штамп про перебування й купивши собі до колекції кілька пляшок вина з князівських погребів, ми хутенько чкурнули на схід Німеччини.
Так чи інакше, у всіх нас завжди є план «Б». А якщо нема, то дуже швидко з’являється. (Я, може, особа й розтелепана, проте ж українка – завчасно встигаю напрягти іще когось, взнати про ще щось, що потім може стати в пригоді.) Отак-от ми не просто через Берлін їхали, а з користю: з людьми завдяки тодішньому аташе з питань культури познайомилися, у клініки позаходили, повзнавали ціни. Та сама знаменита «Шаріте», де радистка Кет у фільмі «мамочка» російською кричала, за цінами така собі – 3–5 тисяч євро навскидочку.
Зате її антропософське відділення (типу для помішаних на природньому й органічному молодих батьків), де народжувало багато знайомих мого знайомого командира німецького спецназу (так-так, вони бувають ледь не хіпі там), обіцяло витрати в районі двох тисяч. «Хавельхьое» клініка називається. Ледь трохи за Берліном, у сосновому лісі. Нічо так, вирішили ми, прийшовши туди вперше знічев’я на УЗІ, на лікарню схоже мало – скоріше, на якийсь дитячий табір, навіть совком наївним війнуло. Східна Німеччина є Східна Німеччина, мене тут теж колись зробили мої батьки-студенти за обміном. От тільки гір нема, зітхнули тоді ми і попрямували в Ліхтенштайн.
І ось тепер – не зовсім переможне, але повернення. Знайома акторка-лесбійка здала нам свою квартиру за 800 євро на місяць (криваві гроші, як вже потім з’ясувалося, але однаково ніщо порівняно з мінімальною ціною 1500 в Ліхтенштайні чи в сусідньому з ним австрійському селі). З усіма тими боа, жабо, блискітками, старими афішами, платівками, книгами й антикварними меблями. Атмосферно і доволі запилюжено, як на свіжоспечену нервову маму. Скільки разів я змушувала бідного Нормана пилососити й влаштовувати вологе прибирання – це притому, що всі речі акторки я акуратно накрила пластиком, – зараз і згадати страшно. Видно, тоді я йому й привила стійку ненависть до цього діла на все подальше життя.
Пологи були важкими і довгими – ні йога, ні настрій все стійко витерпіти і максимально розслабитися нічого особливо не дали. Коли перестало допомагати Норманове читання вголос Буковскі в ароматичній ванній, на допомогу прийшов найкращий у Берліні анестезіолог, що, на моє щастя, тієї ночі чергував у нашій клініці. Подальші криваві подробиці закінчились щасливо – появою Кори, геть синьої, з великою, мов у Будди, головою з чорними кучерями і довгими
